Тильман Любовь
«Эмигрантка»

Я так тебе ще прагну цілувати,

Прижатись до нестями в відчуттях.

l ти ще поруч (можна все сказати),

Та кожен з нас на свій ступив вже шлях.

l за фіранки слів не варто вже ховатись…

Роки й роки, все сказано в свій час…

Ось-ось i вже нам більше не стрічатись.

Можливо, лиш зоря на мить з’єднає нас.

l стане млосно, очі, губи друга…

l, крізь фізичні відстані Землі,

Підхопить раптом нас тугої хвилі туга

l закачає в зоряній iмлi.

Ти глянь-но у вікно:

Там дощиків засів.

То все було давно,

Ще за старих часів

То все було колись,

Комусь, когось назад…

Ти в серце подивись,

Там також дощепад…

Не треба, помовчи,

Минулися слова.

Як сонцю уночі

Їм вже/ще не пора.

Зі спадщиною пережитих літ

Ми кожен день народжуємось в світ.

Про кількість літ питатися дарма,

Ми вже не ті, вчорашніх нас нема.

Не паросток, насіння, не бутон,

Що було – ніби є i ніби сон.

Лишились шрами, зморшки на чолі

l тихі очі, в сумі і теплі.

Нічого випадкового немає –

Повторюєш мені ти знову й знову.

Ти правий, всіх нас Бог Веде і Направляє,

l нам Дає думки і Відкриває мову.

Вже розколовся час. Та крізь круті пороги,

На перехресті вчора й майбуття,

Лише на мить схрестилися дороги:

Ні там, ні тут, свій світ і каяття.

Ніхто чуже життя не може перебути.

l, хоч рука в руці, та жити мусиш сам,

Звільнися від лузги, дурману та отрути…

Ти в себе подивись і все прозрієш там.

А побут нас усіх у вирі буднів крутить,

У кожного проблем, повір, чималий міх,

Та більшість, через це, своє життя не губить.

Чого ж ти падаєш, адже ти краще них.

За домами зелени разливы.

Замерла, почти что не дыша.

Вот места, где были мы счастливы –

Обмануться тянется Душа.

Но смеется разум: наважденье,

Фикусы – красивые деревья.

А наш лес за морем, за границами,

За до слез сомкнутыми ресницами.

Так я єврейка, родом з України.

Жидівка – кажеш ти, То що ж, нехай і так.

Я, гордо, на чолі несла єврейства знак

l не