Тильман Любовь
«Эмигрантка»

Я прізвище єврейське зберегла.

Я все життя «жидівкою» була.

Тут праотці мої, в забутих вже віках,

Роботу віднайшли собі i дах.

Я народилась тут, батьків тут поховала…

А звідки ти взялась? -ото мені цікаво.

Чи не від тих навал монгольсько доби,

Що щирий люд землі підняли на диби?

Чиж пращурку твою не зґвалтували були?

Бо звідки ж в тебе ці монгольські скули,

Мигдалини очей, той неповторний ніс?

До справжніх українок придивись,

Що не сичать, не бризкають слиною,

Не марять світ затьмарити пітьмою,

Не б’ють себе у груди щохвилини,

Доказуючи: я – для України!

l не шукають потім в прадідах „жидів”,

Щоб назавжди покинути «свій Львів»,

«Свою Галичину, свою Вкраїну

l неповторну мову солов’їну».

Ти ж не бажаєш в Україні працювати,

Багатше жити у Австралії, Канаді

Та знов „жиди”, у котре, на заваді

Де ж, в дідька, ту жидівську маму взяти?

l ти сичиш i бризкаєш слиною…

Всі вині, всі гнобили, обкрадали,

Привчили бути нишпоркою, рабою

А під кінець ще й мову відібрали…

А я – „жидівка”, народилася у Львові,

Мені всі люди – люди однакові.

Мене дістали вже твої промови,

Бо все моє життя у Львові є дві мови.

l вчилася я тут і працювала,

l на обох писала й розмовляла,

Не нишпорила, і не плазувала,

Не крала і рабинею не стала.

Рождаемся мы там, где нас родили:

В Америке… Израиле… России…

И, согласитесь недруги и други,

Нет в этом ни вины и ни заслуги

Владыка Мира, Бог моих отцов,

Спаси меня от недопонимания,

И Защити мое существование,

И Дай прийти к Тебе в Конце Концов.

Ты Всемогущ! Что я перед Тобой?

Что пред Тобою все изыски мира?

Я не орган, я даже и не лира…

Не деревом, травинкою простой

Тобою взращена я в поднебесье.

Но и во мне ведь чье-то равновесье…

И я ведь что-то значу в Бытие –

Как камень, как травинка на Земле.

У кожного з Души є тільки половина,

Бо чоловік + жінка – це Людина

(Дивиться шостий день у роздiлi «Буття»)

Ми тільки половинки – ти і я.

Стихи рифмуют не пророки.

Хоть резче в них, подчас, пороки

И ярче мир