Франко Iван Якович
«Зівяле листя»

Розмовляючи.

За її слідами я,

Мов безумний, біг,

Цілував з сльозами я

Пил із її ніг.

Наче потопаючий

Стебелиночку,

Зір мій вид її ловив

На хвилиночку.

І мов нурок перли ті

На морському дні,

Сквапно так мій слух ловив

Всі слова її.

Отсе тая стежечка

Ізвивається,

А у мене серденько

Розриваєтьтся.

Залягло на дні його

Те важке чуття:

Тут навіки згублений

Змисл твого буття.

Все, що найдорожчеє,

Найулюблене,

Чим душа жива була,

Тут загублене!

Чим душа жива була,

Чим пишалася…

Отсе тая стежечка,

Щоб запалася!

Якби знав я чари, що спиняють хмари,

Що два серця можуть ізвести до пари,

Що ламають пута, де душа закута,

Що в поживу ними зміниться отрута!

То тебе би, мила, обдала їх сила,

Всі би в твоїм серці іскри погасила.

Всі думки й бажання за одним ударом.

Лиш одна любов би вибухла пожаром,

Обняла б достоту всю твою істоту,

Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, -

Тільки мій там образ і ясніє й гріє…

Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

Якби був я лицар і мав панцир добрий,

І над всіх був сильнй і над всіх хоробрий,

Я би з перемоги вороги під ноги,

Що мені до тебе не дають дороги!