Франко Iван Якович
«Зівяле листя»

Покоїк і кухня, два вікна в партері,

На вікнах з квітками вазонки,

В покою два ліжка, підхилені двері,

Над вікнами білі заслонки.

На стінах годинник, п'ять-шість фотографій,

Простенька комода під муром,

Насеред покою стіл круглий, накритий

І лампа на нім з абажуром.

На кріслі при ньому сидить моє щастя,

Само, у тужливій задумі:

Когось дожидає, чийсь хід, мабуть, ловить

У вуличнім гаморі й шумі.

Когось дожидає… Та вже ж не для мене

В очах її світло те блима!

Я, сумерком вкритий, на вулиці стою,

У рай той закрався очима.

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!

Та як же ж далеко навіки!

І крається серце, та висохли сльози,

Огнем лиш пашіють повіки.

Гаряче чоло я в долоні зціпивши,

Втікаю від тихої хати,

Мов ранений звір той тікає у нетрі,

Щоб в своїй берлозі здихати.

Я хтів життю кінець зробить,

Марну лушпину геть розбить,

Хотів зусиллям власних рук

Здобути вихід з страшних мук,

Хотів я вирваться з ярма

Твойого чару - та дарма!

Зусиллям всім неперекір

У мні трусливий, підлий звір

Бунтуєсь, плаче, мов дитя, -

Сліпая привичка життя,

Прив'язання до тих кутів,

Де я не жив, а животів,

До праці, що з'їдає дни,

А замість рож дає терни,

До того краю, що, мов смок,

Із серця ссе