Тильман Любовь
«Отраженье»

Легкі жмури води, повний штиль,

Скелі тріскають глибиною.

Вечірні примари поснули в ночі,

А ранок зустрів чистим сонячним світлом.

Про те, що кровавило Душу, мовчи,

Лети поза хмари за ранішнім вітром.

Іди і всміхайся, не з чогось, а так

Радій, що живеш на Землі просто неба…

А вечір поверне невтримний той жах.

Та згадувань Темряви в Світлі не треба.

Летить Лебедик за водою,

За чередою хмар, туману…

Мені б, Лебедик, за тобою

І так до моря-океану.

Але в буденні згасла сила.

Земля земне у землю тягне.

Пробач, Лебедик, я безсила,

Лишень Душа до Неба прагне.

Стривай, Ягнятко, де ти поспішаєш?

О, Вовчику, а ти хіба не знаєш,

Що нині свято в лісі Лев збирає

І всіх своїх сусідів пригощає,

Щоб в рік «Вівці» всім щастя побажати…

Мале ти та дурне, бо ж Лев не їсть салати,

Збирає вівці він, а не увесь народ,

Для нього рік «Вівці» лише одна з нагод

Вівцею всю рідню нагодувати.

Є тиха музика Життя,

А є симфонія буяння:

Нестримне чуйне проростання

Крізь обереги Небуття,

Пориви довгого чекання…

І суєта… І опадання…

І каяття… І забуття…

Плід Життя нестримно облітає,

Тіло монстрів сховане в броню,

Ось що, не розумних, нас чекає

В сполохах хімічного вогню.

Бережіть Буття Земного вроду,

Все живе – на суші, у воді…

Бо, якщо загубимо Природу,

Де самі подінемось тоді?

Пробудження весняних голосів,

Зеленого намиста чаклування.

За всіх народів і за всіх часів

Природи неруйнівне царювання.

Вклонися їй, вона – твоє життя

І запорука вічності твоєї.

Бог дав тобі і їй одне Буття,

Одне Буття – і ти ніщо без неї.

Радій. Вона знов квітне навесні,

Нас нерозумних знов пошанувала,

Вона все відступає в тій борні,

Де все тобі замало і замало…

Та бережись. Бо може прийде час

Вона повік відступиться від нас.

Падає сніг… Як учора, сьогодні

З неба на землю невпинний біг.

В білій пустелі, в чорній безодні,

Тихо, нестримно, як вчора, сьогодні,

Падає сніг, Душ наших сніг.

Падає сніг… Як учора, сьогодні

Падає сніг… Як