Тильман Любовь
«Отраженье»

Ти забув як тебе кохаю.

Ти забув як мені болить,

Коли довго тебе не стрічаю.

Всупереч всім своїм словам,

Та вже мабуть так мало бути,

Ти забув, що забути мав

І забув, що не мав забути.

Ти забув тихий мій поріг.

Та я все надію плекаю,

Що невдовзі тебе пострічаю,

Як забудеш, що досі не зміг.

До болю, до муки, до жару в крові

Пригадую руки кохані твої.

Та хай обривається кров‘ю життя,

Минуле вертається без вороття.

Душа виливалась назовні віршами.

Шукала, в спорідненні спраги, Душі.

Та все відбувалось немов би не з нами,

Як в прорви безодню летіли вірші.

А світ коливався, звивався, струмився

Навколо і ніби в чужому житті…

І вірш мій з оточенням світу не злився,

А жив, як і я, серед всіх в самоті.

Он понесли вже пристрасті коні,

Зупинити їх сили нема.

Хто для тебе я? Сонце в долоні?

Чи сніжинка, що тане дарма?

Хто для тебе я? В Світі єдина?

Половинка Живої Душі?

Чи негадана світла година,

Що раптово відкрилась в тиші?

Хто для тебе я? Знаю. Не треба.

Є слова. Але тільки слова.

Зупинитись отак, просто неба,

І дивитись як гасне трава

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба, я закохалась у тебе.

Я закохалась у тебе, пробач.

В мене за вікнами стиглі жита.

В тебе за вікнами трави буяють.

Нас розділяють прожиті літа,

Нас не прожиті літа розділяють.

Прагне рука доторкнутись руки.

Прагне плече до плеча притулитись.

У почуттях, мов у водах ріки,

Прагне Душа наче в снах розчинитись.

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба,

Я закохалась у тебе. Я закохалась у тебе.

Пробач.

Що ж мабуть ти знов права.

А так хотілось щоб було прощання,

Щоб були тихі, лагідні слова …

Та що слова? Нехай буде мовчання.

Напевно,