Тильман Любовь
«Отраженье»

То що ж таке святкова дата?

Це радість, а чи ж навпаки?

Це ми святкуємо роки,

Що їх відбулось вже багато,

Що в них і радість почуття

І перші пристрасті кохання,

Що Бог нам дарував Життя,

І сум, і щастя і страждання,

Що ми пізнали дивний світ

Нерукотворної природи,

Її дерева, скелі, води,

Квітневих луків дивоцвіт.

Це ми святкуємо життя,

Що Бог дозволив нам прожити,

І дав нам сили пережити

І каяття і забуття.

Тихий сон думки гойдає

У колисці сподівань…

Хтось шепоче: «Мріє, встань»,

Хтось комусь відповідає…

Тихо дихає у сні,

Навшпиньки піднявшись, туга…

Чи знайду в тобі я друга,

Нічка темна, а чи ні?

Чи сховаєш і мене

В сни за тихими дверима,

Чи з відкритими очима

Час повз втому промине?

Що то за сяйво на темному тлі?

Може то зірка відбилась у склі?

Може тремтливий вогник свічі

Серце комусь запалило вночі?

Ні. То крізь темряву прожитих літ

Вогник Душі проростає у світ.

Не дарував мені ти квіти,

Не замовляв мені пісень.

«Тебе не можна не любити» -

Я чую майже кожен день.

І я тобі, дурненька, вірю,

На все заплющуючи очі,

Хоч вдвох з безсонням шаленію

Тобою майже усі ночі.

Все як завжди. Нічого не вирішив час.

Не єднає він нас. Не розлучить він нас.

Кожен – інша планета, орбіта своя.

Та струмить поміж нас почуттів течія.

Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,

Та тепла не відчуєш у молитві долонь.

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно? -

– Я розчинилась.

Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.

Ніхто твоєї вже любові не потребує.

Ти