Тильман Любовь
«Отраженье»

Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.

І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.

Сонячний Промінчик:

Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.

Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…

Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.

Промінчику стало так добре і весело, що він збудував собі маленького човника і плив, плив у нім рослиною, аж доки не зімкнулися над ним яскраві барвисті пелюстки… І тоді він заснув.

А рослина ще довго