Тильман Любовь
«Отраженье»

Немов би знову обіцяють

Ту казку – де нема кінця.

Ні жахливих заграв, ані криків нема.

Так просто, крізь наше буденне сприймання,

Нас просочує крадькома

Вибуху завтрашнього страждання.

Сторожко, щоб монстрами не стали діти,

Щоб в тілі лускатім їм не скиглити,

Не допускайте Землю труїти,

Бо легше втримати, ніж відтворити.

Щоб день не став подібний до ночі,

Боріться за кожен шабель природи:

Рослини, тварини, повітря, води…

Як завтра ми дітям подивимось в очі?

Птах перетнув мій шлях. І я відчув:

Цей день незвиклий, не такий як інші.

Птахи летіли в обрій, наче вірші,

Я рахував їх, я про все забув.

Кружляли чайки просто наді мною.

Їх дзьоби червоніли наче маки…

Я рахував ті незчисленні знаки,

Що перламутрово світили білизною.

Наповнювали пляж по птиці птиця:

Поганки, лебеді, качки, лисухи…

Здавалось навіть моря згасли звуки

І ця екскурсія ніколи не скінчиться.

Я рахував. Я весь був у роботі.

Я розчленовував незнаних птахів килим.

Я рахував і думав: нам, безкрилим,

Скажіть, як там – у вільному польоті.

Різноманіття – то сама природа.

Біолог-початківець, що ще треба?

Незайманих води, землі та неба…

Це – вибір мій! Моя винагорода!

Все мине. Час знову обертає

Коло мрій вздовж колеса буття.

Повертає все, та не вертає

Віри у безхмарне майбуття.

Серце з часом ніби кам‘яніє.

Хоч до інших досить в нім жалю,

Та, чим далі, більше розуміє

Безпорадність приступну свою.

Ось і все. Я всім усе пробачу.

Це дрібниці. Це усе мине…

Я, очами, вже давно не плачу,

Тільки не розпитуйте мене.

Господи! Живу я, гріх жалітись:

Є робота, дах над головою,

Тілу є до кого притулитись

І Душі нема іще спокою.

Господи! Пробач, що серце прагне

Віднайти і для Душі розради:

Висловитись… висловитись тягне.

Я не прагну грошей, чи посади -

– Розуміння… і бажання чути…

Адже я для чогось ще жива?

Господи! Невже не може бути,

Що комусь потрібні ці слова.