Тильман Любовь
«Отраженье»

І зустріч, що була, була остання …

Нічим нам не зарадять вже слова.

Ми мовчимо. Нехай буде мовчання.

Усіх закликаємо нині до згоди,

Нехай ми на різних часом полюсах,

Та тільки кордонів нема у Природи:

На ріках нема, у морях, в небесах.

Єднаймось, від «чорної тіні полину»,

Від грубо закутих в бетон ручаїв,

Як кожен спасе свою рідну хатину,

Врятуємо разом планету – свій дім.

Живемо нарізно у суєтнім світі,

По-різному молимось різним богам,

Та в захист довкілля, дорослі і діти,

Єднатись, єднатись потрібно всім нам.

А вам, кому серце з біди не здригнеться,

Кому аби день – і трава не рости,

Нехай чернівецька дитина всміхнеться,

Малеча з Народич насниться у сні.

Колосок:

Хитнувся Колосок і впала на землю маленька Зернина. Але вона ще не знала, що вона – Зернина. Вона ще н і ч о г о не знала. Вона спала. І навіть не знала, що спить. А Колосок тихенько похитувався поруч і думав, думав, думав…

…Зернина… Напевно і я з‘явився на світ з такої Зернини. Не пам‘ятаю. Пам‘ятаю лоскотне і гаряче, і нестерпно тягне вгору, вгору. І раптом – світло. Але ні, того також не пам‘ятаю. Напевно вигадав, бо ж бачив, як проростали поруч молоденькі Зернятка.

Що дійсно пам‘ятаю, то це Сонце і Теплий Дощ водночас. Як то було чудово – тягнутися до Сонця і ще не знати, що будеш дерев‘яніти і сохнути, і нічим не зможеш тому зарадити.

Але про що я? Ах, Зернина… Зернина, яку я проростив у собі. Але ж хіба тільки я? А може і зовсім не я? Вона ж і не подібна до мене. І взагалі, то скоріше вона проростила мене із себе і сама ніби щезла, розчинилася у мені. Хоча ні, не щезла, бо то ж її Зернятка, що я їх вважав своїми, не мої, а її діти. І подібні вони до неї. А я… я, я хіба що відбирав необхідну для