КОСТЕНКО ЛІНА
«Збірка віршів»

осипалось, як мертві імортелі.

Там, на землі, щось падало, цвіло,

було рожеве, синє і зелене.

Мені вітри позичили крило,

я бачив землю за віки від мене.

Я натомився жити без душі.

Нема на чому записати строфи.

Усі арапи-предки й гармаші

Кричать в мені зігрітися хоч трохи.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Не хочу я ні вічності, ні слави.

В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.

Вдягтися в тіло і напитись кави.

Там, на столі, лежить моє перо.

Воно лежить, воно давно не пише.

Я хочу вірші написати про -

Про те, як вітер гілочку колише.

Я хочу встати вранці, на зорі.

Любити жінку, ждать листа з Одеси.

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

а я дивлюсь у вічі пістолету...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету?!

Було нам тоді не до сміху.

Ніч підняла завісу –

біла симфонія снігу

пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,

скрипів, у льоди закутий…

І хлопець, зворушливо юний,

сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,

останнє моє кохання…

В такому віці людина

завжди кохає востаннє.