КОСТЕНКО ЛІНА
«Збірка віршів»

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі –

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно.

Мені страшно признатися: я щаслива.

Минають роки, а ти мені люб.

Шаліє любові тропічна злива –

землі і неба шалений шлюб.

Вколисана в ніч, тобою омита,

хитає мене серед білого дня.

Ковшами самотності сплачене мито

за всі незнання і за всі навмання.

Нещасть моїх золоті обжинки.

Душа моя, аж тепер сп’янись.

Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.

Я не скажу: “Хвилино, спинись!”

Хвилино, будь!

Лише не хвилиною,

а цілим життям – хвилюй і тривож!

Аж поки мене понесуть із калиною

туди… ну звідки… Тоді вже що ж…