КОСТЕНКО ЛІНА
«Збірка віршів»

іде в полях – вгинаються лани.

Близнята-зерна туляться в покоси,

біжить юрба червонощоких руж,

сплять солодко черкуси-негритоси,

біляві яблука і жовта раса груш.

Рве синій вітер білі посторонці.

А в серце літа – щедрий сонцепад.

І зливками розтопленого сонця

лежать цитрини, груші й виноград.

Загусне промінь в гронах перегрітих.

А ляже сніг на похололі дні –

жагучий сон закоханого літа

в холодну зиму бродить у вині!

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! – та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче кошик серед трав – нема мелодій.

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю.