КОСТЕНКО ЛІНА
«Збірка віршів»

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би реабілітований.

Хоч посмертно, зате – своєвременно.

Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто