КОСТЕНКО ЛІНА
«Збірка віршів»

Не знав, не знав звіздар гостробородий,

Що в антисвіті є антизірки,

Що у народах є антинароди,

Що у століттях є антивіки.

Це знаю я. Жалій мене, звездарю!

Це знаю я, і голову хилю.

У антисвіті зірочкою марю,

В антинароді свій народ люблю.

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра – звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

Не треба думати мізерно...

Безсмертя є ще де-не-де...

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,