КОСТЕНКО ЛІНА
«Збірка віршів»

коли стоїть історія на старті

перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве

Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.

І, невагома, у блакитній прірві

відчує враз вагому самоту.

І позивні прокотяться луною

крізь далі неосяжно голубі...

А як же ми,

співці краси земної?

Чи голоси у нас не заслабі?

Чи не потонуть у вітрах простору?

Чи сприймуть велич нової краси?..

Тарас гранітний дивиться суворо:

- А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям,

пишним та барвистим,

не скаргами,

не белькотом надій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте, що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох!

Коли вже люди обляглися спати,

коли вже місяць вилузнувся з хмар,

коли спартанка Києва, не Спарти,

лиш я світила вікнами в бульвар, -

тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,

де зіп'ялася вежа на котурн,

мені хтось душу тихо взяв за плечі -

заговорив шопенівський ноктюрн.

А то були якісь магічні пальці.

Вони німіли на якомусь "фа".

І прислухались...

І боялись фальші.

Так, як боїться і моя строфа.

Вони вертались, мучились, питали.

Вони відклали славу на колись.

Вони ту фальш роздерли, розтоптали,

і аж збіліли,