Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

Світ безкраїй, безмежний, широкий,

має тисячі, тисячі міст.

Де задержить утомлені кроки

занімілий, задуманий гість?

Світ багатий, розкішний, привітний

має тисячі, тисячі міст.

Та одначе є люди самітні,

мов заблукані птахи без гнізд.

О, не витримав стільки би другий,

він надію поніс у душі.

Хай його відцуралися други

та покинули товариші.

Відійшли, не лишився з них жаден,

залишили самого в журбі.

Кожний день, кожна ніч силу краде…

І все сам, і все сам у юрбі.

Хоч надія у серці не гине,

на чолі незатерте тавро:

це чужинець, чужинець, чужинець,

хто його привітає добром?

Хто його привітає як друга,

хто поможе, поможе йому?

Тільки посміх, погорда, наруга…

Лиш байдужність він знайде німу.

Стільки правд, стільки діл є оманних.

Хоч на світі багато людей

нещасливих, сумних, безталанних,

він між ними самітно все йде.

Лиш затиснені з впертістю жмені,

в них ще сила палка, молода.

Щораз слабші та слабші легені…

І заглянула в очі нужда.

У гарячці чоло, у пожарі,

повне гострих, відкривних думок.

На чужиннім, гладкім тротуарі

заломився паломника крок.

Туги серця слова не повторять,

все даремне, даремне на біль.

Чуже місто, чужа санаторія…

І лиш подув далекий із піль.

Тільки подув далекий приносить

свіжий запах німої землі.

Вже цієї мандрівки є досить,

цих блукань в безпросвітній імлі.

Вже