Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

Запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні.

Настурцій ніч і ніч конвалій

Пливе музика радієва.

В саду тривожний жду – ніч палить -

тебе, далека зоре, Єво!

Карузо ночі – тенор місяць

у скриньці радієвій кличе.

Для наших дум замало місця,

кохання вічна таємнице!

І для сердець замало світла,

землі замало і п'яніння!

Вітри ранкові, наче мітли,

з стежок змітають ніч весінню

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

Я не людина, я рослина,

а часом я мале листя,

Співало дванадцять дівчаток: ой, стелися, хрещатий барвінку,

і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось…

Написана єдина істина: рости!..

Хвала усьому, що росте,

хвала усьому, що існує!

Живу, терплю й умру, як всі звірята.