Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

мріяв про безкрай землі, про невідкриті світи.

Пташка співала мальована на паперовій тапеті.

Тихо проходив тут день кроками сірих годин.

Мухи дрімали в задумі в кутку на старім табуреті,

а на підлогу зі жмень вилетів сон не один.

Понад дахами – хмарин розіп’ята муслінова верша,

провесна, таловина, шуми далеких сосон.

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин – роса весняна, щастя забутого сон.

Вечором місяць – на стелі неба завішена лампа.

Срібний на хмарі пожар, срібний на місті муслін.

Гомін пісень у заулку об стіни, мов краплями, ляпав,

жалісний бренькіт гітар, вривчастий спів мандолін.

І кучерявилась просива курява над половими

міддю стрічками доріг, що відлітали до гір.

Спомин тих днів, мов джерельна вода, не раз душу вже вимив,

вчора, тепер і торік був як потіха й докір.

Час проминув молодечих пригод, і змаганнів, і бесід.

Вже протікає до дна, вже щораз глибше полин.

Знаю тепер вже, що кожного серце окремий є всесвіт,

кожного правда одна, правда зелених хвилин.

Зелений бог рослин і звірів

учить мене п’янкої віри,

релігії ночей весінніх,

коли прапервні у кипінні,

у вічній зміні все незмінні.

(Релігії ночей кипучих,

коли гримлять рослинні тучі).

Зелений бог буяння й зросту

зітре на попіл мої кості,

щоб виростало, щоб кипіло

п’янких рослин зелене тіло.

Хто ти, що клониш чола куряв,

вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?

14 березня 1936