Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

Звірята й зорі, люди і рослини -

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине…

Шумить, мов мушля, море, – дзбан холодного напою,

земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами.

І сонце, що його він розчавив ногою,

тепер лежить на нім, мов намогильний камінь.

У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк…

Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?

І де межа життя проходить в попіл смерті?

Лежить на марах ночі день минулий…

І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий.

І риби з моря моляться до риб із зодіаків.

Ой, залюбились в твоїй дівчині

і вітер юний і зорі сині.

Вітер не віє, зорі не сяють,

твою дівчину палко кохають.

Вдивляючись в уста, як кличуть,

в розсміяних очей огні,

різьблять у пам’яті обличчя,

щоб перелить його в пісні.

Таємні тіні – квіти ночі,

це душі білених дерев,

до місяця летіти хочуть,

та вітер їх не забере.

Молитва ранку до останніх зір…

Коріння тиші, врослі в глину ночі…

П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі,

і ліжко – човен мрій, трагедій, сподівання.

…І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі.

І вечір молитовно склав долоні зір…

Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах…

Киплять сади під снігом квіття.

Коса дороги в куряві розплетена лежить.

І ніч підкови зір в долонях казки губить.