Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

Грудень 1934

Відчини, мій Фрідріху, вікно,

хай погляну на широкий світ.

Бачу чорне незбагненне дно,

а над ним золототканну сіть.

Привиди кружляють наді мною,

постаті, що їх колись творив.

Прилітають з правдою сумною,

що останній буде цей мій зрив.

Березневе запашне повітря,

навкруги весни передчуття.

А для мене гострить срібне вістря

смерть і скоро перетне життя.

Вийди на хвилину, Екермане,

на момент лиши мене самого,

хай душа із вічністю зістане,

щоб полагодити справи з богом.

Чую призов із землі, від споду,

чую подих вічності глибокий,

чую з-за вікна холодний подув,

льодові, скляні, драпіжні кроки.

Вже приходить срібна смерть до мене,

вже стає навшпиньки за дверми.

Серце з жаху стукає шалене:

що є там? Навіщо світ німий?

Друже мій, навіщо ти мовчиш?

Парка нитку розірве прожогом.

Вже не потішай мене, залиш!

Хочу поладнати справи з богом.

Все моє життя – одне змагання

за найвищу, повну досконалість.

Фавста мрія та мета остання:

в “панта рей” знайти єдину сталість.

Все моє життя – одне змагання

за гармонію людини й бога.

в осені мого життя й зарання

я все чув, що людська правда вбога.

Кожний день для мене був щаблем

до нових, до невідомих тайн.