Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

Буджуся сонний, неспокійний,

і місяць чавить мої очі.

Та раптом чую: вище, тонше,

стрункіше дзвонить ясна синь.

Драконе місяцю, загинь!

Ось білий бог ізходить – сонце.

11 березня 1936

З усіх людей найбільше я щасливий,

будую білий калиновий міст.

Мій дім скляний не з казки, лиш правдивий.

Великої моєї філософії

такий безглуздий зміст.

Не заплачу стражданню й горю мита,

люблю риск, небезпеку й сум’яття.

Я є рушниця, радістю набита,

якою вистрілю на честь життя.

Я п’ю його до дна, без сумнівів, без журб і бід,

ніщо, що людське, – не є мені чуже,

а що сьогодні я не маю грошей на обід, -

байдуже.

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,

коли туди відходив, звідкіля немає вороття.

За бронзу й мідь тривкіше слово – і як завжди сонце сходить

і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.

Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,

дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам

все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.

Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.

Країна, що над нею місяць грає, як і грав,

волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над