Антонович Богдан-Iгор
«Сборник поэзии»

прикази радісні й крилаті

нестримних перемог, осяяних оман.

Стоїть казарма чорним кубом,

дуднить під кроками майдан,

і ранок б’є у сонця бубон…

22 лютого 1935

Росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки, почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо, хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова: в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі, на вільхах місяць розклюють зозулі, росте Антонич, і росте трава.

Обплетений вітрами ранок шугне, мов циганя, з води і на піску кричить з нестями, обсмалений і молодий.

Ріка зміяста з дном співучим, хвилясто хльостають вітри, і день ховає місяць вкручу, мов у кишеню гріш старий.

Клюють ліщину співом коси, дзвенить, мов мідь, широкий шлях. Іде розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах.

Росте хлоп’я, мов кущ малини, підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках