Франко Iван Якович
«"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)»

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був -

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята,

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст,

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп'ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Нерадо якось хлопчик

Ішов і боязливо озирався,

А дівчинка невпинно щебетала,

Додаючи товаришу відваги.

- Встидайся, фе! Такий великий виріс,

А плакать хоче! Хлопець, а боїться!

Чого боятись тут? Сли я ти кажу,

То мусить бути правда. Все мої

Бабуня не такі, щоби брехали!

А ти диви, хіба то так далеко?

На сей горбок, а відтам Діл близенько,

А там Ділом угору та все вгору,

Аж на сам верх! Та й годі! Там спочинем -

А може, ні, чого ще спочивати,

Коли вже відтам близько!.. Крикнем: У! -

Та й просто враз побіжимо до тих

Стовпів залізних, що підперли небо.

А там сховаємось за стовп і тихо -

Тихенько аж до вечора пробудем.

А ти щоби не смів мені і писнуть,

Не то що плакать! Чуєш? А то я

Тобі задам! А як настане вечір

І сонечко прийде додому на ніч,

Застукає до брами - то