Франко Iван Якович
«"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)»

Коли часом на вулиці побачу

Вдову убогу, сиротя мізерне,

Що к мені руку простяга жебрачу,

В німім благанні очі к мені зверне,

Тремтить в лахмітті, босе, на морозі,

Сльотою бите й гордуванням ситих, -

Огнем на серце капають ті сльози,

Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь мені: "Недовго, може,

Коли мене важка прийме могила,

І ти отак підеш на роздорожжє

О хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, зв'яне те лице, що нині

Так любим сяйвом, щирістю ясніє,

Погаснуть очі, що сміялись к мині,

Жура зв'ялить тебе, моя надіє!

І діти наші - ох, аж серце в'яне! -

Сльотою биті, босі, у лахміттю,

На сльози й горе непросвітно-тьмяне,

Як сиротята, геть підуть по світу".

І тайком я тремтячою рукою

Остатній гріш їм ткну й гадаю: "Може,

Хтось змилуєсь колись і над тобою

І сиротятам нашим допоможе".

1886

Муштруйся, рекруте-небоже,

Слізьми оружжя обливай!

Хились, корись, а тільки, брате,

Оружжя з рук не випускай!

Учись владати ним, учися

Стріляти цільно і в лице

Безстрашно смерті заглядати:

Важкого бою час іде.

Прийдесь за правду твердо стати

Хлоп в хлопа і плече в плече,

Прийдесь на ворога стріляти,

І кров рікою потече.

На віковічную неволю,