Франко Iван Якович
«"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)»

Тут, в рідному селі, уперве не щеміла

Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?

Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди

Та трута лютая, що й досі духа тлить?

Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди

І боротьбу з життям?

Чого ж тепер болить

Душа моя, коли по довгому часі

Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі

Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло,

Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало

В зелені бур'яни головку кучеряву.

Довкола ліс гуде тужний, таємний спів,

Що ще круг моєї колиски гомонів,

Тебе мов обтулив в полу свою темнаву.

І річка та сама хлюпочеться, тривожно

Повзе поміж високих берегів,

І верби ті самі, і дуб той, що шумів

Понад дитиною…

Чого ж так судорожно

Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє

Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм,

За тим життям, що, хоч так біднеє

І сіреє, пливе коритом тихим своїм?

За щастям слимака того, що в шкаралущі

Ховається? За незнання смерком?

Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком

На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий

Потік знання пливе?

О ні, о ні!

Не того так сьогодні жаль мені,

Не тим душа моя так важко заболіла,

А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла

На лицях, голови недоля вниз хиляє,

Під віддихом її вся радість завмирає

І приязнь гасне враз