Франко Iван Якович
«"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)»

Пройшов цілий вік старовині.

Мав дід два сини, поженив їх, і враз

Жили в одній хаті з дітками.

Все дід, було, каже: "Ділив би я вас

Тим полем, та й б'юся з гадками.

Тепер воно ледве живить нас, а що ж

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись - діліться по моїй аж смерти".

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я найстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни

При грудях дівчатка були. По бездітних

Багатших сусідах мами роздали

Нас, хлопчиків, - бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за все відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Присране де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жаден тоді не буде мав що