Франко Iван Якович
«"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)»

Сей з того, той з того їх боку підтяв,

Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?

Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?

Чи люду замного наплодилось нам,

Чи більш до життя потребує він сам?

Ні люду замного на нашій рілли,

Ні в нього самого потреби зросли,

А більш його дома стіснили чужії,

На рук його працю, мов трутні, падкії.

І дарма то дехто незрячий не раз

Говорить: "Війна би здалася у нас,

Замного людей, світ тісний всім, мов сак, -

Просікли б, вільніше би стало відтак".

Вільніше, се так! Та, крім знищення й мук,

Не стало б до праці щонайкращих рук,

А джерело нужди як било, так било б,

Лиш що до старого нове причинило б.

А люд через межі, котрі го тіснять,

Не може добачити тих всіх завад,

Добачить всіх сплетених коренів лиха,

Що сили його підлоточує стиха,

Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці!

В які бездоріжжя, в які манівці

Ви втисли незрілий ще погляд суспільний!

Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

Приходить до мене один чоловік:

"Порадьте, що маю робити?

Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік,

Хоч, правду сказавши, нема чим і жити.

Три прути! Та ну, якось, певно, тоді

Не так було тісно, як нині, -

Досить, що отак ні в добрі, ні в