Франко Iван Якович
«"З ВЕРШИН І НИЗИН" (1887)»

Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,

Будь її колос, лушпина й стебельце!

4 іюня 1888

І знов я бачу тя, село моє родинне,

Як бачив тя тоді, коли життя дитинне

Плило, немов малий потічок серед трав,

Що в'єсь несміло між дрібними камінцями.

Дрібних утіх і я тут зазнавав,

Задля дрібних гризот лице росив сльозами.

Тоді цікаво ще на світ я поглядав,

Не знав, що далі там, за твоїми хатками,

За лісом, що шумить довкола. І не раз

Питав я річки, де пливе вона від нас,

І думкою гонив її тихенькі хвилі

Поза закрутину далеку і стрімку.

І дуба-велетня в сусідському садку

Не раз розпитував, на чиїй він могилі

Щасливій виріс, так високий і розлогий?

І люди всі були мені так близькі, милі,

І знав я всі стежки довкола, всі дороги,

І зрідка лиш моя душа за обруб твій

Летіла в ширший світ.

Та чи дитям у тобі

Я був щасливий? Дух дитячий мій

Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?

Чи ж перші золоті надії

Не розвивались тут, мов квіти веснянії,

Морозом збитії? Чи пориви гарячі

М'якої ще душі сміхом тут не топтались,

Докором не душились? Чи ж не ллялись

Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,

Під тиском вчасних ще і недитячих мук?

Хіба ж душа моя,