КОСТЕНКО ЛІНА
«СКІФСЬКА ОДІССЕЯ»

такі стрункі моделі для скульптури,

що Фідій би вважав собі за честь.

О музи геліконів степових!

О жриці вогнищ, вже давно погаслих!

Вода джерел, од спеки неживих,

була не вельми щедра для Пегасів.

Я чую ваші дивні голоси.

Зап’ястя рук не звиклі до мережок.

Чаклунський чак космічної коси

і золоті півмісяці сережок.

О музи, музи, музи кам’яні!

Де грім душі, народжений з любові!

Ви мовчите. Ви плачете в мені.

Душа тисячоліть шукає себе в слові.

Скінчився степ — рівнини бездеревні.

Тут скіфський цар столицю запосів.

Тут городища, як фортеці древні,

стоять, окриті шкурами лісів.

Ції твердині ворог не повергне.

Тут позначив каміння неоліт.

Тут руди вже виходять на поверхню,

і урвища розламує граніт.

А вдалині, на кілька днів погоні,

але з фортець ще видимі як сон, —

стоять кургани царських пантеонів,

і чайка плаче з вітром в унісон.

Там — звідусіль загрожені степи,

а тут фортеці, що й не підступи.

Тут люд осілий. Тут шанують труд.

І рух дадуть і кругові, і кросну.

Кують залізо із місцевих руд.

І мають славу дуже розголосну.

Тут процвітало різне ремесло.

Були будинки з каменю й саману.

І наверталось грекам на весло