КОСТЕНКО ЛІНА
«СКІФСЬКА ОДІССЕЯ»

Віки ішли, народ не перевівся,

і врешті-решт вони зробились нами.

Були ще й інші там аборигени.

Це може буть віднесене до збігів,

але меланхолійні меланхлени

вдягали чорне, — там тепер Чернігів.

Де на хребтах смарагдові попони,

в сугір’ях — агафірси золоті,

народ, котрий співав свої закони,

щоб не забути жодної статті.

Відлом фракійців — гети, зазбручани,

і ті, що в придунайських ареалах,

на ворога виходили з мечами,

а йшли із миром — грали на цимбалах.

На півдні — таври, бавились розбоєм.

Туди на схід, за Доном, савромати —

нащадки скіфо-амазонських воєн, —

таки вдалось тих фурій уламати.

І далі там — де сіяли, де пасли,

народи із околичних безмеж —

сармати, фіссагети, арімпаси

і люди з бурштинових узбереж.

Оце такі у Скіфії сусіди.

Сама ж вони складалася із кого?

Жили прекраснокінні калліпіди

найближче десь до берега морського.

А вище там, за їхньою землею,

жили стрункі, смагляві алазони.

Казковий ліс, урочище Гілею,

шукати в плавнях, певно, є резони.

Понад Дніпром жили все хлібороби,

що звав їх Геродот — борисфеніти.

Були людьми не східної подоби,

лишили голос у віках дзвеніти.

Хліб на Побужжі сіяли на продаж,

тих скіфів називали орачами.

І далі теж була