КОСТЕНКО ЛІНА
«СКІФСЬКА ОДІССЕЯ»

книші пекли на глиняній кабиці.

І верхи на лозинах дітлахи

рубали кропиву і лопухи.

Із городища, із того содому,

майстри вертались навпрошки додому.

А з поля йшла, струнка і тонковида,

ще несвідома чарівничих зваб,

богиня квітів, юная Хлорида,

у жовтому віночку із кульбаб…

В кабиці дотлівала дровиняка.

І вітер віяв із вечірніх плес.

І спало все — пракішка й праконяка,

прапівень, пракорова і прапес.

На сіно грекам кинули верету.

Не спалось греку, цілу ніч крутивсь.

Мабуть, того, що в стріху з очерету

на нього місяць скіфський подививсь.

Чи, може, смутком по душі продерло.

Далеко з дому і земля чужа.

І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,

ховав у хмарах голову Вужа.

І жінка бідна в Ольвії, не спиться їй.

Прогнавши залицяльників-п’яниць,

уже робила всякі ауспиції —

гадала на погоду і на птиць.

Вона уже ходила і до піфії,

спитать про мужа: як він там у Скіфії?

Вона питала піфію-сидуху,

що як же так, ні слуху ані духу?

А піфія, що в храмі проживала,

священний лист лавровий пожувала

і так сказала, сидя на тринозі:

— Хвала богам, твій муж уже в дорозі!

Не уточнивши у наступній фразі,

яку дорогу має на