КОСТЕНКО ЛІНА
«Сніг у Флоренції»

Приймаю мовчки монастирську трапезу.

Дивлюсь в провалля пережитих літ.

Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат

собі на гріб янгелика замовив.

Та ще потроху доглядаю сад.

Отут я й стану деревом зимовим.

Флорентієць

Ти ж вчився в знаменитому Саду!

Був другом і сучасником да Вінчі!

Де ж я себе колишнього знайду?

Як страшно доля глянула у вічі!

О, пригадай Флоренцію — ті храми,

садів Сан-Марко виноградний мур,

де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний

для нас відкрив славетний Сад Скульптур!

Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,

зустрінь себе в майстернях тих,

де ми в часи насильства, підступу й підлоти

мистецтвом ушляхетнили уми!

Старий

Його нема. Той Сад уже руїна.

Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.

Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,

все хоче ляльку в попелі знайти.

Флорентієць

Які були там витвори мистецькі!

І все для нас натура і модель —

етруська ваза, музи давньогрецькі,

античні маски, римська капітель.

В тіні олив, закохані в Елладу,

де птиця Фенікс ще раз ожила,

ми, юні пташенята того Саду,

пили мистецтво з першоджерела!

Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.

Крислате дерево. На дереві