КОСТЕНКО ЛІНА
«Сніг у Флоренції»

А може, й вища. Бо тепер вже хтозна.

Навколо риштування — грандіозне!

Крізь риштування віхола мела.

А він ліпив свій сніговий шедевр.

Йому вже сніг у відрах подавали.

Лише ворони каркали з дерев,

і двір вітри холодні продували.

З палацу чулась музика. Із вікон

синьйор дивився і його сім’я.

Він був, як віл, терплячіший із віком,

Але тоді ще юний, як і я,—

ліпив. Творив. Вдихнув у неї душу.

(Натхненно ліпить порожнечу чіткими рухами вже закоцюблих рук)

Не спав. Не їв. Ні з ким не говорив.

Змарнів. Промерз. Втомився. Занедужав.

Але створив ту статую, створив!

Гігантську, всю, до самого чола

від льодової брили п’єдесталу!..

Старий

(з гірким сарказмом)

Аби ж хто знав, яка вона була.

Пригріло сонце, і вона розтала.

Статуї у глибині саду

(розгублено і тихо)

Пригріло сонце… і вона розтала!..

Флорентієць

То й що? Ну, примху виконав дурну.

Ну, догодив пихатому нездарі.

На це ніхто й уваги не звернув,

крім літописця геніїв Вазарі.

Старий

А потім папі статую зроби.

А папа Юлій усмиряв повсталих.