КОСТЕНКО ЛІНА
«Сніг у Флоренції»

І я, що був при ньому у фаворі,

враз опинився жертвою сваволі.

Новий король хотів нового твору.

Віддав палац мій іншому синьйору.

Закликав майстра для нових скульптур,

мене, старого, витуривши в Тур.

А кінь мій, кінь, в могутніх м’язах руху,

стоїть десь на задвірках серед брухту.

Тепер його єдині верхівці —

паризькі голуби і горобці…

(Зненацька тріск і скрегіт — Флорентієць, із риштування виламавши дошку,

в страшному гніві різко розмахнувся — аж із Коня спурхнули горобці)

Чортик

(уламком дзеркальця шліфує свої кігті)

Гай-гай, маестро, чи не пізно трошки?

Було б раніш виламувати дошки.

Тепер шпурляйся хоч і навсібіч —

це вже на дрова в монастирську піч.

Старий (розбитим голосом)

Я натякав новому королю,

що я його у бронзі віділлю.

Адже він попереднику рідня,

то як Франціска вже нема живого —

чому 6 на того самого коня

не посадити вершника нового?

Він як не чує. В погляді зима.

Я зрозумів, що вже мене нема.

Що тут мій кінь нікому вже не треба.

Що Маріелла кличе мене з неба.

Що я минув, що я уже не вгідний,

і тут чужий, І там уже не рідний.

І от сиджу, як тінь себе самого,—