КОСТЕНКО ЛІНА
«Сніг у Флоренції»

Ми всі прийшли, щоб тихо проминуть.

Перший монах

Не дай господь, ні живши так, ні вмерши,

нема кому старого й спом’януть.

Другий монах

А може, він і сам у цьому винний?

У чомусь винні завжди ми самі.

Що є життя? Це — проминання тіней.

Так у святому сказано письмі.

Перший монах

А хтось казав, що бачив його в славі.

Ще говорив там про якісь сади.

Другий монах

То, може, шахи розкладем на лаві,

якщо старий тут більше не сидить?

(І раптом перелякано спинився — за клаптями летючого туману

помітив мармурову Маріеллу, що мов надгробний пам’ятник стоїть)

А це ще що?! Мир-мур-мар-мрова…

Мана… мене… о господи!.. спокут…

Іди сюди, тут жінка мармурова!

Ой, гріх який, і звідки вона тут?!

Перший монах

Ну, я тобі скажу, ти не монах, ти містик.

То жінка, то чорти, то в кропиві те скло.

Другий монах

Ми ж грали в шахи ось на цьому місці.

Але її тут вчора не було!

Перший монах

А й справді, гм, із нами хресна сила.

І наче ж не пили, а стільки страховіть.