КОСТЕНКО ЛІНА
«Сніг у Флоренції»

Усе це суєта і від лукавого.

Щось дуже темно.

(Хукнув і протер блискученький уламок об коліно)

О, жіночий крик!

Ану погляньмо, це вже щось цікавого.

(Висвітлює дерева у саду, де в глибині між статуями раптом майнула біла постать у туніці)

Прекрасна жінка

(простягає руки, у неї голос як антична флейта)

Іду, іду, чекай мене в саду!

Ти де, ти де, в якому ти вигнанні?

О милий мій, нічого, я знайду.

Де ж ти подівся, Рустичі, Джованні?!

Флорентієць

(назустріч їй розкрив свої обійми, змахнувши крилами лілового плаща)

Я тут. Я жду. Мене вже навіть два.

Ти в плесі ночі біла, як латаття.

О Маріелла з мармуру! Жива?!

Про що мене ти хочеш розпитати?

Як я любив? Як згадував той час?

Як мріяв я хоч вісточку дістати!

Старий

О Маріелла! Вже немає нас.

Ти що, прийшла моїм надгріб’ям стати?

Прекрасна жінка

(з жахом відсахнувшись, розгублено питає Флорентійця)

О мій коханий, хто він, цей старий?

В його очах печаль така нестерпна!

Флорентієць

Він — Рустичі, котрий тебе створив,

щоб