КОСТЕНКО ЛІНА
«Сніг у Флоренції»

такий кінець життя мого земного.

Флорентієць

(з гірким докором, майже крізь ридання)

Ти ж був один з блискучої плеяди!

Життя було до тебе не скупе.

То як же так?! І хто з вас кого зрадив —

ти свій талант чи твій талант тебе?

І що ж тепер? Якби ж було знаття!

Я ж міг створити незабутні речі!

На що ж потратив я своє життя?!

Старий

На риштування біля порожнечі.

Самий лиш постамент у відсвітах багаття. Коня немає, він уже розтав.

Десь піє півень по той бік Луари. Чкурнув зі сходів Чортик в бузину.

І дев’ять преціозних дам — придворних муз, затягнутих в корсажі,—

повільно дотанцьовують гавот.

Флорентієць

(зіщулено і безпорадно спершись на виламану дошку з риштувань)

Як тісно в пам’яті сторіч!

Як рідко зводяться титани!

Створити річ,

створити річ,

котра ніколи не розтане!

Це був життя мого девіз,

мій сніп ілюзій іскрометних.

І що ж із цього я довіз

на ці останні кілометри?

Старий

(з безмірним жалем, стомлено і тихо)

На що мій труд пішов потрійний?

І що я створював щодня?

Кому на світі був потрібний

той постамент