Бердник Олесь
«Поезії»

Бідний робот! Вже пройшли віки,

Він все бродить, загляда в дзеркала:

Там повзуть якісь чоловіки,

Птахи, риби, леви і шакали.

Звідти зорі блимають, сонця,

Там ліси видзвонюють заклично,

Ходить бідний робот без кінця,

Зазирає у свічада звично…

І забув, забув уже давно,

Що усі ті образи несталі

Лише снів імлисте волокно,

Що його витворюють дзеркала!..

Де побачиш дзеркало — громи!

Те, що є — ніколи не вмирає!

Бий в холодне марево грудьми,

І воно тебе не зупиняє!..

Біла хмара повстає на чорну хмару,

Небо грозиться, викрешує вогні.

То чубаті козаки і яничари

Загукали, закружляли у борні!

Гей, виблискують небесні ятагани,

А над ними грізні списи січові,

Наступають, гонять тучі нездоланно

Шаленіючі хлоп’ята лугові!

Щось ворожий голос буркає облесно,

Та дзвінкі удари чути на землі:

То розковують невільників небесних

У міжзоряних просторах ковалі.

Подалися чорні хмари-яничари,

Малинові стяги мають, як живі!

Піднебесна загорілася Скутара,

Розпадаються хурдиги вікові!

Затихають сколошмачені простори,

Позбиралися у небі козаки,

І пливуть до Січі через море

Білі чайки, чорно-сині байдаки…