Бердник Олесь
«Поезії»

Всьому наперекір, усім наперекір

Летіти в ніч,

Зірвати сітку снів, вдихнути сяйво зір,

Почути їхню річ!

Про що вони дзвенять, про що мовчать вони

Віки, віки?

Що сіється вночі на зоряні лани?

Людські думки!

О розуме їдкий, о розуме хисткий!

Не сій же зла,

Щоб в зоряні жнива, у день отой святий

Любов цвіла!

Всьому наперекір лиш правдою засій

Той дивосвіт,

Крізь громи катівень, крізь пекла буревій

Спіши в політ!

Усім наперекір, всьому наперекір

Будуй мости!

Одна нога в пітьмі, а друга — поміж зір…

То будеш ти!

Пробігають роки. Пролітають віки.

— Піднімайте вітрила! — лунають кличі.

Та даремно готують похід вояки,

Іржавіють у піхвах двосічні мечі.

Поривається в даль, ніби птах, корабель,

Та даремні зусилля, бо сто якорів

Не пускають його від затишних осель

В таємничі краї, на роздолля вітрів.

І радіють боги, і дзвенять ланцюги,

І титани заснули в страшній глибині,

А тому, хто дрімає, нащо вороги?

Сам собі він мурує темницю у сні!

І любов, і добро, і свобода — слова,

Із