Бердник Олесь
«Поезії»

Небосхил прадавні руна пише

І шепоче дивну казку він…

Не забудь, не одвернись од неї,

У глибинах духу схорони,

Пролети над сонною землею

І посій на батьківські лани…

Збереже празоряне насіння

Подих материнської весни,

У прийдешнє виросте пагіння

Понад віковічні бур’яни…

Зродиться крилате покоління

Без руїн, і смерті, і війни…

Як затихнуть громи стоголосі…

Палає небокрай,

Світанкова пора…

Вставай, вставай, вставай —

Горить Нова Зоря!

І хто б де не умер —

Від зради чи в борні —

Воскресніте тепер

У Вічному Вогні!

Встаньте, убиті

Сестри й брати!

Брама відкрита

В нові світи!

Смерті немає —

То лиш мара,

Дух не згасає,

Дух не вмира!

Клубиться чорний дим,

Планета у вогні,

Над обрієм земним

Потвори навісні.

Та повстають сини,

Щоб подолати лють,

На вічний мир вони

Всім руки подають!

Вирує лан життя,

І голуби над ним…

Немає вороття

Руйнаторам сліпим,

Бо діти вояків,

Що впали у борні,