Бердник Олесь
«Поезії»

Сновидіння, примари — то лиш знаки полону,

Та згадай, що не вічна й найбільша мара,

І життя самоцвіт у празорянім лоні

Пломеніє, горить — не згора!

Я тебе заколишу, як мати дитину,

Ти мужній і зростай у колисці моїй,

А як поклики сурми над світом полинуть —

Будь готовий ступити у бій!

Для сліпців є пітьма,

А для зрячого нема.

Ширше серце розкривай —

Загорівся небокрай!

Нищаться пожарами

Тільки порохи,

Тішаться примарами

Лише дітлахи.

Ген поза туманами

Дивна глибина,

А понад обманами —

Зоряна весна!

Боягузам — страх і жах,

Шукачам — вогнений шлях!

Хто по ньому піде — знай:

У казковий прийде Край!

В лоні темряви дріма

Мати Всесвіту Сама.

Хто летить без вороття —

Нове матиме життя!

Як затихнуть громи стоголосі,

Як замовкне музика й слова,

Серце мови огняної просить

І в душі мовчання ожива…

Ти тоді прислухайся до тиші,

Там нечутно калатає дзвін…

З вічності таємний вітер дише,

Заклика до полум’яних змін,