Бердник Олесь
«Поезії»

Що тяжкою скорботою вражене…

Відлітають в ирій журавлі,

Жовте листя облітає з віт,

Будуть нові весни на Землі,

Запалає в лузі новий цвіт…

Лиш на віки щезли у імлі

Давні мрії тих, дитячих літ…

Не журися, друже, уночі,

Вийди, глянь на зоряну ріку,

І розтануть в серці ті плачі,

Ніби знак сльозини на піску,

І в гаю прадавньому сичі

Проспівають доленьку дзвінку.

У безжурнім радіснім сміху

Чарівну стежину віднайди,

Протопчи в Чумацькому Шляху

Небувалі вогняні сліди,

Хай вони приреченість лиху

Спопелять навіки, назавжди!..

Давня казка говорить, що в небі живуть

Легендарні крилаті створіння.

Старші птахи дітей споряджають у путь

І дарують летюче уміння.

Не сідають на землю казкові птахи,

Бо життя їх у вічнім польоті,

І ночами і днями долають шляхи

Понад грози, і бурі, і сльоти.

Гей, далекий політ

Понад війни, і горе, і терни!

Новий світ, дивний світ

Просить в ниву посіяти зерна!

Вічносутнє крило

Хай не втомиться понад віками,

Путь назад замело

Ураганами літ і зірками…

Найбуйнішому саду є свій листопад,

Є пора зневажать і