Бердник Олесь
«Поезії»

Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі.

Тим царям захотілось для тюремної брами обнову.

Тому вкрай необхідні для жінкі нові рогачі.

І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марні у світі,

Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.

І згасає талант. І лягають на плечі століття.

Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.

Небо все ще чекає і надіється знову і знову,

Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —

Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова

І урочий Світанок уже осідлав чарівного коня.

Народи мене, Матінко Божа,

В Новий Світ народи,

Поклади мене в Зорянім Ложі,

Щоб не знав я біди.

Хай сповиє мене те Мовчання,

Що у серці Твоїм,

Хай моєю оселею стане

Твій надзоряний Дім.

У обіймах Твоїх задрімаю

Мов дитя, залюбки,

І не треба вже іншого раю —

На віки… на віки…

А як знову настане тривога,

І Земля спалахне —

У далеку криваву дорогу

Ти розбудиш мене.

Я пройду крізь ворота тілесні,

За похмуру межу.

Та Твій образ, Матусю, чудесний,

У душі збережу…

Лиш одне я молю: у долині,

Де страждання