Бердник Олесь
«Поезії»

Я готую для Тебе початок нового світання,

Тої казки, Кохана, яка не лягла у вірші.

Довгі ночі і дні, а Тебе все немає, немає,

В скелю серця вдаря галактичний прибій…

Мою душу охоплює туга безкрая,

Розгортає у Вічність тривоги сувій.

Де Ти, де? Чи прийшла Ти на Землю із казки?

Якщо ні — то навіщо я в хащах життя?

Без очей Твоїх — ніч, самота без жаданої ласки,

А без слова Твого небуття.

Прилети, Неповторна! Минають секунди-століття,

Блискавиці небесні обпалюють серце моє.

Я чекаю Тебе над безоднею світу,

Де безжалісний птах Прометея клює…

Де Ти, де? Бронзовіють напружені м’язи,

Люта втома байдужістю душу вбива.

Ти прийди і вогнем у оголене серце вривайся одразу,

Щоб були непотрібні слова!

Я тоді розірву найдревніші у світі кайдани,

Сколихнеться від жаху Кривава Гора!

Прилітай, Наречена моя, на весільне світання…

Нам пора… Нам пора…

Бачу, бачу —

Мріє хмарка в блакиті…

Плачу, плачу —

Хочу її зупинити…

Ох, кому це під силу —

Всеохоплення миті?

Не вмирай, білокрила,

Дай тебе полюбити!

Не для тебе

Ніжноплинні цілунки,

Хмари в небі

Для вогнистого трунку…

Сонце ясне