Бердник Олесь
«Поезії»

Смій налить

В ніжну мить

Всеохопності вічний напій,

Не біжить

Вічна мить,

То біжить дух стривожений твій!

Давня казка усіх в павутину сповила,

Ніби зла ворожба,

Тане мить, тане мить, опускаються крила…

Ох, навіщо життя боротьба?

Понад Всесвітом плачуть обірвані струни,

Кобза серця мовчить…

Шепчуть привиди пам’яті, котяться луни:

— Де ти, де ти, загублена мить?..

Коли згасають зорі —

Інші спалахують знову.

Хто їх запалює в небі?

Хто — крім Любові?

Коли розлучаються друзі,

Не втішать ні ласка, ні слово.

Хто нову зустріч готує?

Хто — крім Любові?

Все перетвориться в попіл,

В хвилі Першооснови,

Лише навік невмирущі

Зерна Любові…

— Зорі, зорі — далекії зорі,

Що ви знаєте, зорі, про землю мою?

Що ви знаєте, ясні,

Про Єву казкову,

Що Адама любила

У правічнім раю?

Чи на ваших планетах

Теж Едеми розквітли?

Чи ростуть у них яблуні

Зла і Добра?

Чи для вас, мої зорі,

Променисті і світлі,

теж настала

жорстокої кари пора?

Може, люди — то більше,

Ніж