Бердник Олесь
«Поезії»

Сади промінні розвинуть віти

І Слово Боже торкнеться слуху.

Лиш не жахайся межі тієї,

Яка з правіку зветься смертю,

А прагни мужньо понад нею

До Бога крила розпростерши…

Ой порай мене, мати, порай,

Де мій згублений рай?

Знай, мій сину розгублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

Ти летиш по далеких світах,

Мов засмучений птах,

У чужинських полях і лісах

Лише пустка і жах…

Повертай з чужини, повертай

У весняний розмай…

Знай, мій сину розгублений, знай,

Що твій рай — рідний край…

Із полонин земної матері

Ідемо в зоряні ліси,

Вже в галактичному фарватері

Лунають наші голоси.

Але дороги поміж зорями

Замків не знімуть — не проси!

Зростають між земними горами

Сади любові і краси…

Встає за обрієм примарами

Ілюзій віковічна мла,

Та правда дивними стожарами

У власнім серці розцвіла…

І прагнучи у хащу зоряну,

Не щезне дума хай свята

Про ниву батьківську незорану,

Де треба сіяти жита.

Так просто все — і сили множаться,