Бердник Олесь
«Поезії»

Ти голосила на чорнім погості

Й помандрувала по диких світах…

Біла сорочка, мов привид, з’являлась

В чорних проваллях, у ямах темниць,

Свічка твоя миготливо сіяла

В тисячах жадібних, дивних зіниць.

Та не знайшлось поміж них твого сина,

Вийшов давно я з тілесного сну,

Птахом полинув на Україну,

Щоб проспівати тобі про весну.

Чуєш, матусю, чуєш, кохана —

Ось над тобою летять журавлі,

Їхнє курликання — пісня світання, —

В ній мої радощі й тихі жалі.

Чуєш — торкаються клени до шиби?

Я сповіщаю про дивний приліт.

Давні блукання, і сльози, і хиби —

Все потонуло у вихорі літ!

І лише очі твої, ніби свічі,

Понад віками палають мені…

На дивовижне, на зоряне віче

Підемо разом в блакитному сні…

Чорні птахи сіють жахи

І тяжку печаль,

То кружляють понад дахом,

То летять у даль.

А мені зовсім не сумно

З чорним птахом цим,

Ворон той глибокодумний —

Рідний побратим.

Він мене вітав протяжно

В тиші вечорів,

Як в готель малометражний

Я за грати сів.

Він мені вселяв надію

На грядущі дні,

Малював для серця мрію

Крильми в