Бердник Олесь
«Поезії»

І крила в просторі несуть,

Та серце все-таки тривожиться —

Чи в істину проляже путь?

Не забувай колиски давньої,

Не забувай старих могил,

Де таїна дороги славної.

Де джерело одвічних сил!..

Снилось мені… Я стояв на майдані —

Непорушна статуя гранітна.

Люди приходили до п’єдесталу

Літні і юні, злі і привітні…

Тихо вітали. Або проклинали.

Квіти пахучі клали під ноги.

Бачив я їхні турботи й печалі,

Чув міркування, жалі й тривоги.

Звільна минали тягучі століття,

Пилом вкривалася постать камінна.

Серце моє вікове роздирали

Люди байдужі, юрби незмінні.

Їх турбували справи нікчемні,

Заміри суєтні і мурашині, —

Тому ніколи ніхто не подумав,

Що почуває Гранітна Людина?!

Серце ж моє було перехрестям

Стежок, надій, сподіванок народних,

Дух мій палав на багатті любові

До непокірних, бездомних, голодних!

Блиски очей покривало каміння,

Серця потугу — планетне тяжіння, —

Лише у небі далекому чулось

Духу мого стовікове квиління!

Так промайнули неміряні роки…

Ти підійшла до мого п’єдесталу…

Впала громово запона космічна —

Та, що одвіку між нами постала!

Ти упізнала в гранітній подобі

Лицаря вірного, любого брата.