Бердник Олесь
«Поезії»

Може, серце — то ширше,

Ніж галактик рої?

Бо як серце вмирає —

Умирає безмірність.

Як згасають зіниці —

То немає її…

Люди, чуєте, люди!

Зупиніться на хвилю,

Спалахніте серцями,

Ваших променів ждуть.

Не проходьте, мов тіні,

Метеорами в безвість,

Хай на темному небі

Нові зорі зійдуть!

Бо як сонце згасає,

То інше засяє,

Бо як гине планета — інша в путь вируша!

Бо всі атоми схожі один на одного,

І лише у людини

Неповторна душа…

Я блакитний коваль,

Маю кузню свою.

Не залізо, не сталь —

Власну душу кую…

Роздуваю горно

Боротьби і шукань,

І палає воно

Серед грізних повстань!

Я себе розпалю,

Я розжарю свій дух,

І його переплю

У нестримність, у рух!

На ковадло життя

Кину серце своє,

Хай по ньому буття

Грізним молотом б’є!

Скачуть іскри рясні

У незміряну даль…

У чарівному сні

Я — блакитний коваль..

В грудях заграв, заспівав урочисто Орган…